Переклад фрагменту тексту Девіда Юма

Про походження ідей.

Всі сприйняття людського розуму виявляються у двох різних формах, які я називатиму Враженнями та Ідеями. Різниця між ними полягає у силі та інтенсивності з  якою вони впливають на нашу розум, прокладаючи шлях до наших думок або свідомості. Сприйняття, котрі є найбільш сильними, ми назвемо враженнями: під ними я розумію всі наші відчуття, пристрасті та емоції, які виникають у нашій душі. Під ідеями я розумію слабкі відображення вражень у мисленні та доведеннях, такими є, наприклад, усі сприйняття викликані теперішньою ситуацією, за винятком зорових та слухових і за винятком задоволення або ніяковості, що вони можуть спричинити. На мою думку, не варто занадто довго пояснювати цю відмінність. Кожен з нас легко відчує різницю між мисленням і почуттями. Звичайні прояви мислення і почуття легко визначити, отже це цілком можливо, але в деяких особливих випадках, вони можуть бути дуже подібними. Наші ідеї можуть наближатися за властивостями до вражень, коли ми перебуваємо у стані сну, нервового збудження, афекту чи під час інших душевних збурень. А іноді буває навпаки – наші враження настільки слабкі і непомітні, що ми не можемо відрізнити їх від ідей. Але, незважаючи на велику схожість у певних випадках, вони загалом настільки різні, що ні в кого не може бути сумнівів щодо того, що вони мають називатися по різному для більш точного їх розрізнення.

Є й інший спосіб поділу наших сприймань, який також буде для нас корисним. Він поширюється як на відчуття, так і на ідеї. Це розподіл відчуттів та ідей на Прості та Складні. Прості сприймання чи враження та ідеї це ті, котрі не допускають ні розрізнення, ні поділу. Складні ж, на відміну від перших, можна поділяти на частини. Наприклад, визначений колір, смак і запах, є тими якостями, що можуть об’єднуватися в одному яблуці, легко зрозуміти, що вони неоднакові, але в той же час визначаються через один предмет.

Отже ми розглянули основні види на які можуть бути розподілені відчуття та ідеї і тепер можемо більш предметно говорити про їхні якості і відношення. Перша, особливість, котра впадає мені в око – це величезна схожість між нашими враженнями та ідеями в усіх рисах окрім сили та інтенсивності. Таким чином, вони до певної міри можуть бути відображеннями одна одної; отже всі розумові сприймання подвійні і постають у вигляді вражень та ідей. Коли я закриваю очі й думаю про мою кімнату, ідеї, що я утворюю є точними репрезентаціями отриманих мною вражень, немає того у ідеях, чого не було б у відчуттях. Оглядаючи всі інші наші відчуття, ми побачимо ту ж саму схожість та репрезентацію. Ідеї та враження завжди пов’язані одні з одними. Це помітна обставина якій варто приділити окрему увагу.

Заглибившись у детальний розгляд проблеми, я дещо відійшов від початкової ідеї, а саме, що потрібно використати розрізнення сприймань на прості і складні, щоб уточнити загальне твердження про загальну схожість наших ідей та відчуттів. Я спостеріг, що багато наших складних ідей не мають відповідних їм відчуттів, а складні відчуття, у свою чергу, не можуть бути точно скопійовані в ідеях. Я можу уявити таке вигадане місто як Новий Єрусалим з золотими дорогами та рубіновими стінами будинків, хоча такого місця не існує. Однак я бачив Париж, але чи можу я при цьому стверджувати, що можу сформувати ідею цього міста, яка б відображала всі його вулиці й будинки у правильних пропорціях?

Отже я усвідомлюю, що все ж загалом є дуже велика схожість між нашими складними враженнями та ідеями, але вони не копіюють одне одного. Тепер можемо подумати над нашими простими сприйняттями. Після детального дослідження цього питання я можу ризикнути ствердити, що тут правило діє без винятків, тобто кожна проста ідея має відповідне їй просте враження і навпаки. Ідея червоного кольору, котру ми витворюємо у темряві та враження котре впливає на нас, коли сонце світить нам в очі відрізняються лише за інтенсивністю, але не за природою. Та сама ситуація з усіма нашими простими враженнями та ідеями, однак це неможливо довести простим їх переліком. Хто бажає знайти підтвердження моєї тези може розглянути стільки прикладів, скільки йому буде достатньо. Але якщо хтось хотів би заперечити цю загальну подібність, то йому можна запропонувати назвати просте враження, що немає відповідної простої ідеї, чи просту ідею, котра не має відповідного простого враження. Якщо опонент не відповість нічого на наше запитання, просто через нездатність на нього відповісти, ми цілком можемо зробити правильний висновок, виходячи з такої реакції та нашого власного досвіду. 

Отже ми зрозуміли, що всі прості ідеї і враження подібні одне до одного, і оскільки складні сформовані ними, остільки можна стверджувати, що ці два види сприймання пов’язані одне одним. Відкривши це відношення, котре не потребує подальшого дослідження, я зацікавився деякими іншими їхніми якостями. Дозвольте мені з’ясувати як вони відповідають їхній сутності, і котрі з вражень або ідей є причинами, а котрі – наслідками.

Всеохопне дослідження цього питання є об’єктом мого дослідження. Відтак, ми повинні будемо вдовольнитися загальним твердженням, що всі прості ідеї походять від простих вражень, які їм відповідають і точно їх репрезентують.

В пошуках феноменів, які могли б довести моє твердження я знайшов лише два їх види, але кожен з цих видів очевидний, поширений та інформативний. Спершу я переглядаю те, що вже було доведено, що кожне просте враження супроводжується відповідною ідеєю і навпаки. З цього непорушного зв’язку між ними можна негайно зробити висновок, що існує сильний зв’язок між нашими кореспондентними враженнями та ідеями, завдяки цьому одні мають значний вплив на інших. Такий непорушний зв’язок у нескінченній кількості випадків ніколи не може виникнути випадково. Це з точністю доводить залежність вражень від ідей, а ідей – від вражень. Тепер можна визначити який порядок має ця залежність, для цього я розглядаю їх початковий порядок і виявляється, що прості враження завжди передують відповідним ідеям і ніколи навпаки. Щоб у дитини виникла ідея багряного або жовтогарячого кольорів, солодкого або гіркого я показую їй предмети, іншими словами, поставляю їй ці враження, тоді як намагатися вплинути на ідеї, щоб викликали відчуття було б абсурдно. Наші ідеї не продукують відповідні їм враження, ми не відчуваємо кольору і не переживаємо відчуття лише думаючи про них. З іншого боку, ми бачимо, що кожне враження, розумове або тілесне постійно супроводжується ідеєю подібною до нього й відрізняється лише у силі та інтенсивності. Постійний зв’язок наших подібних сприймань є переконливим доказом того, що одне обумовлює інше, першість вражень у цьому зв’язку так само доводить, що враження є причинами ідей, а не навпаки.

Щоб підтвердити це я розгляну простий і переконливий феномен, який має місце, коли через який-небудь випадок здатності, що забезпечують наші враження не виконують своїх функцій, наприклад, коли людина народжена сліпою або глухою. У таких людей втрачається здатність не лише до вражень, а й до продукування ідей, навіть сліди вражень не проникають до розуму. Така ситуація може виникнути тоді, коли органи чуття ніколи не були задіяні, щоб витворити таке враження. Ми не можемо сформулювати ідею смаку груші, не спробувавши її.

Однак, є один суперечливий феномен, який може довести, що у вищезазначеному випадку не так вже й неможливо для ідей іти перед відчуттями. На моє переконання, можна стверджувати, що певні чіткі ідеї кольорів, які ми бачимо, або звуків, які ми чуємо дуже відрізняються одна від одної, але в той же час, дуже подібні. Якщо моя думка правильна, то різним кольорам і відтінкам кольорів також, відповідатиме певна незалежна ідея. Якби це потрібно було заперечити, то можна було б навести такий приклад, що завдяки постійній градації відтінків можна дістатися до такого, який би найменш відповідав початковому кольору, і якщо не закріпити за відтінками різного значення, то не можна було б, не впадаючи в абсурд заперечити,  що протилежні градації відтінків одного кольору однакові. Відтак, припустімо, що особа насолоджувалася можливістю бачити протягом 30-ти років і добре знайома з усіма видами кольорів, за винятком одного конкретного відтінку синього, з яким не мала можливості ознайомитись раніше. Тепер розташуємо різні відтінки одного кольору, за винятком одного у порядку спадання від найнасиченішого до найлегшого, ясно, що рано чи пізно зустрінеться таке місце, де й потрібно розташувати цей невідомий відтінок. Скажімо, буде помітно, що є велика відстань поміж відомими відтінками, котра має бути заповнена. Тепер постає питання, чи можливо для неї, за допомогою своєї уяви, заповнити цю пустоту і сформувати ідею цього особливого відтінку, хоча вона ніколи не впливала на її відчуття? Скоріше за все, відповідь “так”, і це може слугувати доказом, що прості ідеї не завжди виводяться з відповідних їм відчуттів. Однак цей приклад настільки особливий і поодинокий, що навряд чи він впливає на цінність нашого спостереження і може змусити відмовитися від початкового загального припущення.

Але незважаючи на цей виняток, не було б помилково зазначати з цього приводу, що принцип первинності вражень щодо ідей повинен бути зрозумілий дещо по-іншому, а саме так, що наші ідеї є зображеннями наших вражень, а відтак, ми можемо формувати вторинні ідеї, які є  зображеннями первинних і походять лише з розуму. Це не стільки виняток з правила, скільки пояснення до нього. Ідеї продукують самозображення в нових ідеях, але первинні ідеї є такими, що походять від вражень, отже залишається істинним те, що всі ідеї походять, опосередковано або безпосередньо з відповідних їм вражень.

Отже – це перший принцип, який я проголошую у вченні про природу людини, і ми не повинні нехтувати ним лише через легкість з якою ми його вивели. В цьому сенсі примітно виглядає, що питання, яке стосується передуванню наших вражень нашим ідеям те ж саме навколо якого було так багато галасу раніше, тільки про нього говорили іншими словами. Це знаменита дискусія проте чи існують вроджені ідеї, чи всі ідеї походять з відчуттів? Можна спостерегти, що для доведення того, що ідеї протяжності і кольору не вроджені, філософи не роблять нічого, але, тим не менш, стверджують, що вони поставляються нашими відчуттями. Для того, щоб довести, що ідеї, пристрасті і бажання не вроджені, вони стверджують, що ми маємо попередній досвід цих емоцій в нас самих. Однак, якщо ми уважно поглянемо на їхні аргументи, ми побачимо, що вони абсолютно нічого не доводять, тому що ідеям насправді передують більш жваві сприйняття, з яких вони і утворилися і які репрезентують. Сподіваюся, що таке з’ясування питання унеможливить будь-які дискусії з цього приводу, і більше ніж раніше відобразить цей принцип в наших подальших роздумах.

Переклад фрагменту тексту Френсіса Бекона

Дві книги Френсіса Бекона про уміння і удосконалення вчення про людське і божественне.

Книга перша

До короля

Ясновельможний королю закон дозволяє робити для вас щоденні пожертвування та вільні підношення, деякі робляться з простої ввічливості, інші – від щирого серця. Подібно до того як королям платять обов’язкові податки та від щирого серця вручають подарунки піддані. Зважаючи на це, я хотів би, відповідно до мого скромного обов’язку та захоплення справами вашої величності попросити про наступне: на мою думку, було б більш поважно вибрати таку пожертву, яка б звеличувала ваше благочестя та цінність вашої особистості, а не ваші щоденні державні справи.

Уявляючи вас багато разів і спостерігаючи за вами не зацікавленим нестриманим поглядом, щоб відкрити, що, як каже Біблія, є неосяжним але зі спостережливим поглядом служіння і любові. Не беручи до уваги інші ваші чесноти, мною оволоділи і мене захопили ті ваші чесноти, які філософи звуть інтелектуальними; величина вашої обізнаності, надійність вашої пам’яті, швидкість вашого розуміння. Проникливість ваших суджень, легкість і точність вашої мови, і я задумався, що з усіх людей, яких я коли-небудь знав, ваша Величність була б найкращим прикладом Платонового судження, про те, що все знання є пригадуванням, і що людський розум від самого початку знає усі речі і має про них оригінальні думки (котрі приховані за невідомістю і темнотою тіла), знову оживлені і відновлені: таке світло природи я побачив у вашій Величності, і таку готовність прийняти вогонь і спалах чи найменшу іскру чужого знання за найменшої нагоди. І як говориться у Біблії про наймудрішого короля, що “його серце було як морський пісок, який хоч і займає величезні простори, але складається з малих і красивих часточок”. Бог дав вашій Величності мистецтво розуміння прекрасного, здатність орієнтуватися і розуміти найвеличніші предмети, і, незважаючи на це – уміння цінувати найменші речі; хоча, здавалося б, неможливо, щоб один інструмент однаково добре підходив для грубої, так і для витонченої роботи. А ваше красномовство найкраще б описали слова Корнелія Тацита про Августа Цезаря: AUGUSTO PROFLUENS, ET QUAE PRINCIPEM DECERET, ELOQUENTIA FUIT. Якщо описати це краще, промова що виголошена через силу або промова, в якій чується несправжнє мистецтво чи повчання або ж промова, яка повторює який-небудь зразок красномовства ніколи не буде досконалою, усі ці випадки, що я назвав, мають у собі щось рабське і приземлене. Манера ж ваших промов цілковито відрізняється, ваші слова справді звучать шляхетно, ллючись наше легкий водограй і, водночас, природно вливаючись у природний порядок. Вона повна легкості і вміння, не повторює нікого і сама неповторна. І якщо у в ваших державних та мирських справах відбувається змагання вашої доброчесності зі шляхетністю, доброчесної вдачі – з численними чеснотами, смиренності вашої шляхетності – з довготривалим процвітанням ваших володінь, доброчесного дотримання подружньої клятви – з  найбільш священним і щасливим плодом весілля, доброчесного і найбільш християнського бажання миру – зі шляхетною прихильністю до сусідніх володарів: тоді як  у ваших інтелектуальних якостях, здається, що немає змагання між висотою ваших природних здібностей і універсальною досконалістю вашої освіти. На мою думку, те що я скажу – це зовсім не перебільшення, а чиста і виважена правда, котра постає в тому, що з часу самого Христа не було жодного тимчасового монарха, який би був настільки літературно обізнаний і ерудований в усьому божественному і людському. Дозвольте будь-якій людині серйозно і старанно придивитися до ряду імператорів Риму, серед яких Цезар і Марк Антоній є найбільш відомими, вивчити давніших правителів Греції і Заходу, а також знатні лінії Франції, Іспанії, Англії, Шотландії й інших країн, і він погодиться з моєю думкою. Досить добре для короля, якщо він завдяки знанням і праці інших людей може оволодіти зовнішніми навичками і проявами знання, чи якщо він підтримує і надає перевагу навчанню і освіченим людям, але якщо він прагне черпати знання з першоджерел, мало того, ще й має таке джерело в собі, і є королем за правом народження, то це майже диво. Більше того, оскільки я зустрів у вашої Величності таке рідкісне поєднання божественної і священної мови з народною, остільки вам можна приписати ту трійцю якостей, яку благоговійно приписували древньому Гермесу: сила і королівська вдача, знання і просвітленість священика та універсальна обізнаність філософа. Ця властива вам досконалість і ваші індивідуальні якості заслуговують того, щоб бути закарбованими не лише у славі і пошані сучасності та історії, а й у ґрунтовній роботі, меморіалі, безсмертному пам’ятнику, який би відзначив значення як сили короля, так і його багатогранності й досконалості.

Через це я зробив висновок, що я не міг би зробити для вашої Величності кращу жертву ніж трактат про Вас. Він складатиметься з двох частин, перша стосуватиметься досконалості науки і знання, а в другій будуть наведені конкретні приклади і роботи, що були використані для трактату “Про єдність і примноження наук”, а також, ті недоліки, які я помітив у цих конкретних прикладах. Зрештою, я не можу ні в науковій ні в наказовій формі щось вам радити чи пропонувати вам якісь визначені якості, натомість я можу лише пробудити ваше шляхетне мислення, яке дало б вам можливість вдивитися у ваш власний розум і звідти видобути всі необхідні якості для цієї мети, такі які б відповідали вашій великодушності і мудрості.

Щоб почати розгляд і мати справжні докази гідності науки й бути краще почутим без будь-яких зауважень, на мою думку, відправною точкою розгляду повинні стати недовіра та упередженість щодо неї. Все це породжене необізнаністю, зазвичай замаскованою, вона часто присутня у ревнощах і заздрості священиків, іноді у суворості і пихатості політиків, а іноді і в недосконалості та помилках самих науковців.

Я чую, що дехто з таких людей каже, що наука це одна з ти речей до яких треба ставитися з великою обережністю і пересторогою, що прагнення до більшого знання було диявольською спокусою, яка призвела до гріхопадіння людини, що наука у своїй природі має щось від змія, і коли вона входить до людини, вона робить її пихатою SCIENCIA INFLAT (наука знецінює лат.) її засуджує Соломон, кажучи,що написанню книг немає кінця і що багато читання – це слабкість плоті, і знову бачимо в іншому місці, що у великому знанні багато суперечностей і що більше знання, то більше неспокою. Це ж бачимо у протесті апостола Павла “Нас не має псувати самовпевнена філософія”, що досвід показує нам як вчені люди стали єретиками та як багато разів ставали атеїстами, і як роздуми над другорядними причинами відвертають від Бога, який є першопричиною.

Щоб розкрити невігластво та помилковість цих думок і непорозумінь, що виникають на їх грунті, треба довести людям, які вважають, що знання природи і всесвіту, інтуїтивне знання, завдяки якому чоловік дав імена усім створінням у раю, відповідно до їх особливостей, призвело до гріхопадіння, тоді як насправді це відбулося через бажання пізнати добро і зло, яке б дозволило людині не залежати від волі Бога і було формою пристрасті. Не має у знання і якості, яка б могла затьмарити розум, ніщо не може заповнити душу людини окрім Бога і споглядання Бога, виходячи з цього Соломон, говорячи про два найголовніші відчуття людини, слух і зір, стверджує, що око ніколи не може насититись побаченим, а вухо – почутим, і якщо б не було повноти, яка ширша за знання саме по собі і людський розум, де почуття лише передають відчуте, які він визначає у післямові Календаря і Ефемерід, які він розглядає, виходячи з різниці часу і пір року для усіх дій і цілей. З цього він робить наступний висновок: Бог створив усі речі прекрасними або приємними у відповідності до пір року, також він помістив світ у людському серці, але людина не може усвідомити всю діяльність Бога від початку до кінця. Цим він твердо зазначає, що Бог обмежив людський розум подібно до дзеркала, що здатне зображувати світ і отримувати враження, так як око раде сприймати світло, і не тільки раде бачити різноманітність речей і змінність часу, але й бачити закони і закономірності, які залишаються незмінними серед змінного світу. І хоча він натякає, що найвищий закон природи, який він називає “Творінням Бога”, людина знати не може, все ж, це не випливає з нездатності її розуму, а швидше визначаться іншими обставинами, такими як короткотривалість життя, хибна наукова традиція, яка передається з покоління в покоління та багато інших незручностей, які впливають на людину. З цієї точки зору жодне місце в світі не заборонене для людського пізнання і видозміни. Він уточнює цю думку, коли каже, що дух людини - це світло Бога завдяки якому Він шукає істинну природу усього невідомого. Якщо такою є властивість людського розуму, то це підтверджує, що немає небезпеки у кількості знання, яка може призвести до затьмарення чи дезорієнтації розуму, ці погані властивості притаманні лише тому знанню, яке не підтверджене ретельною перевіркою і внаслідок цього має у своїй природі злість і шкідливість, а також деякі наслідки цієї злості, такі як самовпевненість і потьмарення розуму. Тим що надає розуму справжньої величі є милосердя, її Апостол (Павло) негайно додає до першої тези про необмежену свободу людського розуму. Він каже з цього приводу, що знання руйнує, а милосердя будує. Доповнюючи свою думку він зазначає, що якби він говорив мовами людей і ангелів і не мав милосердя, то його слова були б схожі на дзвін порожнього посуду і не тому, що вище людських можливостей говорити мовами людей і ангелів, але тому, що якби він був відділений від милосердя і не звертався до благочестя людини і людства, він би мав крикливу і низьку славу замість шляхетного і всеохопного благочестя. Щодо нарікання Соломона, що стосується надмірного читання і написання книжок, і тривоги, яку породжує знання, а також застереження апостола Павла, що нас не повинна спокусити самовпевнена філософія, то треба їх правильно зрозуміти, що вони насправді встановлюють справжні рамки у яких може бути окреслене людське знання, причому, без усякого заперечення здатності розуму розуміти природу речей. Для розуміння цієї природи є три обмеження. Пізнаючи, ми не повинні забувати про власну смертність. По-друге, ми маємо застосовувати здобуті знання для досягнення спокою і задоволення, а не для того щоб жалітися на щось і, по-третє, ми не повинні допускати, що завдяки розмислам про природу пізнаємо Божі таємниці.

Щодо першого принципу, то Соломон дуже добре роз’ясняє свою позицію в іншому місці цієї ж книги, де він каже: “Я добре бачив, що знання стоїть настільки далеко від невігластва, наскільки світло від – темряви, і що у мудрої людини очі завжди відкриті, тоді як дурень блукає в темряві, але найважливіше, що обидва вони смертні.” А щодо другого принципу, то, напевно, що роздратування і тривога розуму не є результатами знання, швидше, це лише випадковість. Всьому знанню і цікавості (яка є зерном знання) властиве відчуття задоволення. Але коли люди вдаються до конкретних висновків, висновуючи їх зі свого знання, застосовуючи його до конкретних ситуацій, і, таким чином, сприяючи розвитку своїх страхів і непомірних бажань, тоді постає ця тривожність розуму, про яку вже було сказано. (знання перестає бути чистим світлом (lumen siccum)про яке Геракліт говорив, що чисте світло – прикраса душі (lumen siccum optima anima) воно стає слабким або невловимим світлом (lumen madidum) (marecatum), підвладне настроям та емоціям. Щодо третього принципу, то він заслуговує на те, щоб бути повністю дотриманим, оскільки кожен може подумати, щоб за допомогою цікавості до матеріальних речей досягнути світла, завдяки якому відкрити для себе Природу Волі Божої.  Споглядання Божих створінь і творінь (звертаючи увагу на них як на самостійні), дає знання, але треба враховувати, що це не   наукове знання, а Одкровення, яке є недосконалим за своєю природою.  Найбільш точно це описав один представник школи Платона: “Чуття людини схожі на сонце, яке відкриває на усю землю, але в той же час приховує від нас зоряне небо, так і з почуттями, вони відкривають навколишні природні речі, але приховують божественне.” А отже це правда, що великі вчені були неправі, коли намагалися злетіти до секретів Божественного на воскових крилах чуттів. А щодо припущень про те, що надмір знання може схилити людину до атеїзму, і що незнання другорядних причин, може зробити людей більш відданими Богу, який є першопричиною, то тут добре запитати те, що запитував у своїх друзів Йов: “Чи збрешете ви Богу, так як це робить одна людина, щоб улестити іншу?” Напевно Бог не робить нічого у природі без допомоги другорядних причин і їх відкидання тільки через те, що Бог є першопричиною було б сакралізацією брехні. Але підтвердженою правдою є те, що мала або значна обізнаність у філософії може схилити людину до атеїзму, однак подальше її вивчення повертає до релігії. На початковому етапі вивчення філософії, коли другорядні причини, які безпосередньо впливають на органи чуття і через них – на розум, є ризик певного забуття найвищої причини, але коли людина іде далі і бачить причинно-наслідковий зв’язок і “роботу” Провидіння, тоді, як мовить поетична алегорія, вона переконується, що найвища ланка ланцюга природи “прив’язана до ніжки стільця Юпітера”. На завершення своєї думки скажу, що не потрібно дозволяти людині через слабке почуття стриманості думати або стверджувати, що вона може задалеко зайти у пізнанні слова Божого або діянь Божих, божественного чи філософського, але дозвольте людині прагнути до якнайбільшого прогресу у вивченні обох  сфер, тільки порадьте людям остерігатися не використовувати знання для вихваляння, і через брак мудрості не змішувати і не плутати ці різні вчення. Знання має бути засобом для милосердя.

Переклад фрагменту тексту Арнольда Тойнбі з англійської мови

Лекції Арнольда Тойнбі про Індустріальну революцію в Англії 1884

Вступ

Предметом цих лекцій є індустріальна та аграрна революції наприкінці вісімнадцятого і на початку 19-го століть. Курс поділяється на три частини. У першій аналізуються погляди Адама Сміта і ситуація у Англії за його життя. У ній описуватиметься ситуація в Англії напередодні індустріальної революції та систему регулювання і захисту індустрії, у тому вигляді в якому вона існувала у 1760-му році. Також буде даний короткий опис дослідницького методу Адама Сміта, його цілі та характер, і, окремо – опис його теорії вільної торгівлі. Друга частина стосуватиметься ідей Мальтуса, котрий заглиблювався не стільки у причини багатства, скільки у причини бідності, і більше думав над поширенням процвітання, ніж над методами його формування. Цей курс опише Англію під час індустріальної революції та з’ясує проблему бідності, і явища, пов’язані з нею. Третя частина асоціюватиметься з іменем Рікардо і зосередиться на Англії часів так зв. Миру. В ній обговоряться вчення про податок і заробітну плату, у комплексі з деякими теоріями економічного прогресу, охопить питання про грошовий обіг, якому в той час надавали дуже багато уваги, а також фінансові зміни після Миру.

Я обрав такий предмет лекцій, тому що в той період сучасна Політична Економія перебувала на стадії становлення. Наука була слабкою, тому що була занадто відділена від історії. Хоча Адам Сміт і Мальтус мали історичне мислення, проте, мова сучасних посібників наслідує Рікардо, мислення котрого було абсолютно неісторичним. Але є подвійна перевага у комбінуванні цих двох вчень. Спочатку Політичну Економію легше розуміти виходячи з цього (історичного) підходу. Абстрактні припущення постають в новому світлі, коли вивчаються відносно фактів, наявних до того коли автор сформулював свої ідеї. Таким чином вони стають більш ясними і точними. Рікардо стає дуже цікавий, коли вивчає історію свого часу. І, по-друге, історію легше зрозуміти якщо вивчати її у зв’язку з Політекономією. Остання вчить не лише помічати історичні факти, але дозволяє нам пояснити багато феноменів, що стосуються появи общинного землеробства і машинобудування, чи впливи різних систем грошового обігу, що було б неможливо без її допомоги. Послідовне дедуктивне мислення, якому також навчає Політекономія дуже важливе для історика, при цьому навички мислення, отримані з її допомогою більш цінні ніж знання її принципів, особливо для тих хто вивчає факти, і хто за інших обставин міг би просто розгубитися в такому їх масиві.

Однак, в останні роки Міллем і Рікардо здійснювалась постійна атака на абстрактний дедуктивний метод Політекономії. Вони зробили спробу зробити історичне дослідження єдиноправильним  методом економічного дослідження. Ця атака грунтується на неправильному розумінні функції дедуктивного методу. Найкращий приклад того місця, яке повинна займати абстрактна Політекономія можна знайти в Економічних студіях Багета.  Багет зазначає, що ця абстрактна наука тримається лише на декількох припущеннях, і хоча ці припущення не зовсім правильні, ми можемо отримати досить точний результат, виходячи з них. Отже, спочатку економісти розглядають лише одну сторону людської природи і визначають людину як тварину, що виробляє гроші. Пізніше вони відкидають вплив звичаєвого права, беручи до уваги лише конкуренцію. Деякі закони відкинуті, виходячи з цих припущень, наприклад, той, котрий проголошує, що рівень заробітних плат завжди прагне до загальної рівності. Постійна диференціація, що досягається у багатьох сферах праці достатня лише для того, щоб збалансовувати сприятливі і несприятливі обставини, застосовуючи до кожної них з них закон, який є прийнятним на конкретному етапі розвитку цивілізації і допоки збагачення є головною метою людини. Такі гіпотетичні закони продукують лише грубі висновки, які, все ж, корисні для того, щоб надати нам певну точку зору, виходячи з якої можна спостерігати і показувати існування сильних, всеохопних тенденцій. Захисники історичного методу, такі як Кліфф Леслі заходять занадто далеко, коли засуджують дедуктивний метод як абсолютно хибний. Насправді ж між цими двома методами (історичним і дедуктивним) немає ніякої суперечності. Наявна суперечність постала через неправильне застосування дедуктивного методу, нехтування фактуальною перевіркою, отриманих з його допомогою результатів, використання непідтверджених або взагалі неправильних аргументів (теорія фонду заробітної плати), і загалом, через провал об’єдання дедуктивного та індуктивного методів. Втім, неправильне використання методу не свідчить про його помилковість. Правильний метод у кожному конкретному випадку повинен визначатися природою проблеми відносно якої застосовується. Нечесно також звинувачувати Політекономію в тому, що багато хто не може розібратися у відношенні між власне її законами та заходами, що на них базуються. Це чиста наука, кінцевою метою якої є знання. З іншого боку, Політична економія у своїй основі є практичною наукою, яка є збірником правил і максим якими мають керуватися. Журналісти і члени Парламенту плутають закони чистої науки з максимами практичної науки. Це було тоді, коли Гледстоуна звинувачували в порушенні законів Політичної економії у суперечці з приводу земельного акту у 1881 році, хоча він не міг цього зробити. Закони Політекономії не можуть бути порушені подібно до законів фізичної науки. У цьому випадку журналісти мали на увазі те, що він відхилився від важливого економічної норми, котра передбачає свободу договору.

Історичний метод передбачає дещо іншу лінію дослідження. Він аналізує сучасні передумови економічного розвитку і враховує вплив економічних інституцій, таких як середньовічні гільдії, наше сучасне земельне законодавство, чи конституцію будь-якої країни з приводу розподілу багатств. Без допомоги історичного методу було б неможливо, наприклад, зрозуміти чому половина землі в Об’єднаному Королівстві належить 2512-ом особам.

Він досліджує не лише етапи економічного розвитку у певній країні, але порівнює його з розвитком інших країн у різний час, і через це порівняння прагне відкрити загальні його закони. Вдалим прикладом його застосування може слугувати тенденція про перехід від колективного до індивідуального землеволодіння, яку побачили  Г. Мен[1]  і М. де Левілеє. Закон відкритий ними справджується майже у всіх цивілізованих країнах. Однак,  у використанні цього методу треба бути обережними і не робити поспішних узагальнень. На підтвердження цієї тези нещодавно у Дубліні був надрукований розумний памфлет. Він апелює до іншого узагальнення Г. Мена – так званого “Закону Мена”, який в памфлеті і засуджується. “Сер Г. Мен”, каже автор, “в своєму Древньому праві зазначав, що розвиток усіх прогресивних суспільств завжди відбувався від станового (феодального) до договірного. Вимога, яка постає з цього твердження така, що Ірландське суспільство на законодавчому рівні треба проголосити відсталим, і рух тут повинен бути зворотним - від договору до статусу ” “для чого це”, сказати важко “щоб змінити наші закони, для того щоб пристосувати їх до використання у відсталих країнах?” Натомість ретельніше вивчення наявної в Англії цивілізації та інших минулих або сучасних цивілізацій показало б, що рух ірландського суспільства не є рухом назад, тому що сфера договору має властивість як розширюватися, так і звужуватися, і такий стан речей, який ми спостерігаємо в Ірландії ніколи б не існував, якби не глибока бідність суспільства, насилля та потрясіння. Звичай або закон, або публічна думка, або всі вони одразу, завжди мали і матимуть свій вплив. Правда, що розвиток відбувається від станового  до договірного, однак, якщо ми придивимося пильніше, то побачимо, що держава постійно втручалася, щоб обмежити силу індивідуальностей у яких цей розвиток проявляється. Спочатку курс розвитку був від станового до договірного, потім від договірного до нового виду станового, визначеного законом, іншими словами – від нерегульованого до регульованого договору. Історичний метод також корисний, щоб побачити де економічні закони і економічна політика схожі. Раніше економісти мали звичку говорити, що ці закони і економічні заходи є універсальними. Безсумнівно, політика вільної торгівлі є прийнятною для Англії і для інших країн на певному етапі розвитку, але кожен може сказати, що вільна торгівля гарна лише за певних умов. Проте жоден англійський економіст не набрався сміливості, щоб озвучити цю думку. Містер Джевонс [2], наприклад, визнав би обмеження тільки для найважливіших аспектів. Але не виправдано в цьому питанні стверджувати, що ця політика повинна бути мудрою скрізь і в усі часи. Проте, я не маю на увазі, що немає таких законів, котрі були б загально правильні, існує, наприклад, закон зменшуваної дохідності.

Дискусія про метод може здаватися марною, але це не так. Візьмімо, наприклад, таке питання як функції держави. Містер Сеньйор[3] багато часу витратив у спробі відкрити універсальну формулу котра б визначила їх прийнятне число для всього світу. Від такої спроби потрібно відмовитись. Прийнятні межі владного втручання завжди мають відповідати природі кожної держави і рівню її розвитку. Дуже важливо для нас відкрити, які ці межі у нашому випадку, було б справедливо надати цьому великої уваги у майбутньому. Було б добре, якби у вивченні минулого ми тримали в голові сучасні проблеми і знайти в минулому ті аспекти, котрі завжди важливі для людини. Багато років скаржаться, що історія залишає поза увагою життєві питання, які стосуються умов життя людей. Хоча французька революція дуже змінила наші погляди на історію, але ще багато треба зробити в цьому напрямку. Якби я переконав когось з істориків вивчати економічну історію, іти за імпульсом, якого надав Мальтус і вивчати історію людей, я був би радий. Партійні історики звертаються до історії для партійних потреб, вони намагаються у минулому знайти суперечності сучасного. Ви маєте вивчати факти як самоцінні, але пов’язувати їх з насущними проблемами вашого часу. Це не принцип викривлення, а принцип відбору. Потрібно мати певний принцип відбору і немає кращого ніж увага до історії тих соціальних проблем з якими зустрічається світ зараз, це потрібно для того, щоб упевнитись, що ці проблеми не тимчасові, а одвічні.