Лекції Арнольда Тойнбі про Індустріальну революцію в Англії 1884
Вступ
Предметом цих лекцій є індустріальна та аграрна революції наприкінці
вісімнадцятого і на початку 19-го століть. Курс поділяється на три частини. У
першій аналізуються погляди Адама Сміта і ситуація у Англії за його життя. У
ній описуватиметься ситуація в Англії напередодні індустріальної революції та
систему регулювання і захисту індустрії, у тому вигляді в якому вона існувала у
1760-му році. Також буде даний короткий опис дослідницького методу Адама Сміта,
його цілі та характер, і, окремо – опис його теорії вільної торгівлі. Друга
частина стосуватиметься ідей Мальтуса, котрий заглиблювався не стільки у
причини багатства, скільки у причини бідності, і більше думав над поширенням
процвітання, ніж над методами його формування. Цей курс опише Англію під час
індустріальної революції та з’ясує проблему бідності, і явища, пов’язані з нею.
Третя частина асоціюватиметься з іменем Рікардо і зосередиться на Англії часів
так зв. Миру. В ній обговоряться вчення про
податок і заробітну плату, у комплексі з деякими теоріями економічного прогресу,
охопить питання про грошовий обіг, якому в той час надавали дуже багато уваги,
а також фінансові зміни після Миру.
Я обрав такий предмет лекцій, тому що в той період сучасна Політична
Економія перебувала на стадії становлення. Наука була слабкою, тому що була
занадто відділена від історії. Хоча Адам Сміт і Мальтус мали історичне
мислення, проте, мова сучасних посібників наслідує Рікардо, мислення котрого було
абсолютно неісторичним. Але є подвійна перевага у комбінуванні цих двох вчень.
Спочатку Політичну Економію легше розуміти виходячи з цього (історичного) підходу. Абстрактні припущення
постають в новому світлі, коли вивчаються відносно фактів, наявних до того коли
автор сформулював свої ідеї. Таким чином вони стають більш ясними і точними.
Рікардо стає дуже цікавий, коли вивчає історію свого часу. І, по-друге, історію
легше зрозуміти якщо вивчати її у зв’язку з Політекономією. Остання вчить не
лише помічати історичні факти, але дозволяє нам пояснити багато феноменів, що
стосуються появи общинного землеробства і машинобудування, чи впливи різних
систем грошового обігу, що було б неможливо без її допомоги. Послідовне
дедуктивне мислення, якому також навчає Політекономія дуже важливе для історика,
при цьому навички мислення, отримані з її допомогою більш цінні ніж знання її
принципів, особливо для тих хто вивчає факти, і хто за інших обставин міг би
просто розгубитися в такому їх масиві.
Однак, в останні роки Міллем і Рікардо здійснювалась постійна атака на
абстрактний дедуктивний метод Політекономії. Вони зробили спробу зробити
історичне дослідження єдиноправильним
методом економічного дослідження. Ця атака грунтується на неправильному
розумінні функції дедуктивного методу. Найкращий приклад того місця, яке
повинна займати абстрактна Політекономія можна знайти в Економічних студіях
Багета. Багет зазначає, що ця абстрактна
наука тримається лише на декількох припущеннях, і хоча ці припущення не зовсім
правильні, ми можемо отримати досить точний результат, виходячи з них. Отже,
спочатку економісти розглядають лише одну сторону людської природи і визначають
людину як тварину, що виробляє гроші. Пізніше вони відкидають вплив звичаєвого
права, беручи до уваги лише конкуренцію. Деякі закони відкинуті, виходячи з цих
припущень, наприклад, той, котрий проголошує, що рівень заробітних плат завжди
прагне до загальної рівності. Постійна диференціація, що досягається у багатьох
сферах праці достатня лише для того, щоб збалансовувати сприятливі і
несприятливі обставини, застосовуючи до кожної них з них закон, який є
прийнятним на конкретному етапі розвитку цивілізації і допоки збагачення є
головною метою людини. Такі гіпотетичні закони продукують лише грубі висновки,
які, все ж, корисні для того, щоб надати нам певну точку зору, виходячи з якої
можна спостерігати і показувати існування сильних, всеохопних тенденцій.
Захисники історичного методу, такі як Кліфф Леслі заходять занадто далеко, коли
засуджують дедуктивний метод як абсолютно хибний. Насправді ж між цими двома
методами (історичним і дедуктивним) немає ніякої суперечності. Наявна
суперечність постала через неправильне застосування дедуктивного методу,
нехтування фактуальною перевіркою, отриманих з його допомогою результатів,
використання непідтверджених або взагалі неправильних аргументів (теорія фонду
заробітної плати), і загалом, через провал об’єдання дедуктивного та індуктивного методів. Втім,
неправильне використання методу не свідчить про його помилковість. Правильний метод
у кожному конкретному випадку повинен визначатися природою проблеми відносно
якої застосовується. Нечесно також звинувачувати Політекономію в тому, що
багато хто не може розібратися у відношенні між власне її законами та заходами,
що на них базуються. Це чиста наука, кінцевою метою якої є знання. З іншого
боку, Політична економія у своїй основі є практичною наукою, яка є збірником
правил і максим якими мають керуватися. Журналісти і члени Парламенту плутають
закони чистої науки з максимами практичної науки. Це було тоді, коли Гледстоуна
звинувачували в порушенні законів Політичної економії у суперечці з приводу
земельного акту у 1881 році, хоча він не міг цього зробити. Закони
Політекономії не можуть бути порушені подібно до законів фізичної науки. У цьому
випадку журналісти мали на увазі те, що він відхилився від важливого
економічної норми, котра передбачає свободу договору.
Історичний метод передбачає дещо іншу лінію дослідження. Він аналізує
сучасні передумови економічного розвитку і враховує вплив економічних
інституцій, таких як середньовічні гільдії, наше сучасне земельне законодавство,
чи конституцію будь-якої країни з приводу розподілу багатств. Без допомоги
історичного методу було б неможливо, наприклад, зрозуміти чому половина землі в
Об’єднаному Королівстві
належить 2512-ом особам.
Він досліджує не лише етапи економічного розвитку у певній країні, але
порівнює його з розвитком інших країн у різний час, і через це порівняння
прагне відкрити загальні його закони. Вдалим прикладом його застосування може
слугувати тенденція про перехід від колективного до індивідуального
землеволодіння, яку побачили Г. Мен[1]
і М. де Левілеє. Закон відкритий ними
справджується майже у всіх цивілізованих країнах. Однак, у використанні цього методу треба бути
обережними і не робити поспішних узагальнень. На підтвердження цієї тези
нещодавно у Дубліні був надрукований розумний памфлет. Він апелює до іншого
узагальнення Г. Мена – так званого “Закону Мена”, який в
памфлеті і засуджується. “Сер
Г. Мен”, каже автор, “в своєму Древньому праві зазначав, що розвиток усіх прогресивних суспільств завжди відбувався від станового
(феодального) до договірного. Вимога, яка постає з цього
твердження така, що Ірландське суспільство на законодавчому рівні треба проголосити
відсталим, і рух тут повинен бути зворотним - від договору до статусу ” “для чого це”, сказати
важко “щоб змінити наші
закони, для того щоб пристосувати їх до використання у відсталих країнах?”
Натомість ретельніше вивчення
наявної в Англії цивілізації та інших минулих або сучасних цивілізацій показало
б, що рух ірландського суспільства не є рухом назад, тому що сфера договору має
властивість як розширюватися, так і звужуватися, і такий стан речей, який ми
спостерігаємо в Ірландії ніколи б не існував, якби не глибока бідність
суспільства, насилля та потрясіння. Звичай або закон, або публічна думка, або
всі вони одразу, завжди мали і матимуть свій вплив. Правда, що розвиток
відбувається від станового до договірного, однак, якщо ми
придивимося пильніше, то побачимо, що держава постійно втручалася, щоб обмежити
силу індивідуальностей у яких цей розвиток проявляється. Спочатку курс розвитку був від станового до договірного,
потім від договірного до нового виду станового, визначеного законом, іншими
словами – від нерегульованого до регульованого договору. Історичний
метод також корисний, щоб побачити де економічні закони і економічна політика
схожі. Раніше економісти мали звичку говорити, що ці закони і економічні заходи
є універсальними. Безсумнівно, політика вільної торгівлі є прийнятною для
Англії і для інших країн на певному етапі розвитку, але кожен може сказати, що
вільна торгівля гарна лише за певних умов. Проте жоден англійський економіст не
набрався сміливості, щоб озвучити цю думку. Містер Джевонс
[2], наприклад, визнав би обмеження тільки для
найважливіших аспектів. Але не виправдано в цьому питанні стверджувати, що ця
політика повинна бути мудрою скрізь і в усі часи. Проте, я не маю на увазі, що
немає таких законів, котрі були б загально правильні, існує, наприклад, закон
зменшуваної дохідності.
Дискусія про метод може здаватися марною, але це не так. Візьмімо,
наприклад, таке питання як функції держави. Містер Сеньйор[3]
багато часу витратив у спробі відкрити універсальну формулу котра б визначила
їх прийнятне число для всього світу. Від такої спроби потрібно відмовитись.
Прийнятні межі владного втручання завжди мають відповідати природі кожної
держави і рівню її розвитку. Дуже важливо для нас відкрити, які ці межі у
нашому випадку, було б справедливо надати цьому великої уваги у майбутньому.
Було б добре, якби у вивченні минулого ми тримали в голові сучасні проблеми і
знайти в минулому ті аспекти, котрі завжди важливі для людини. Багато років
скаржаться, що історія залишає поза увагою життєві питання, які стосуються умов
життя людей. Хоча французька революція дуже змінила наші погляди на історію,
але ще багато треба зробити в цьому напрямку. Якби я переконав когось з
істориків вивчати економічну історію, іти за імпульсом, якого надав Мальтус і
вивчати історію людей, я був би радий. Партійні історики звертаються до історії
для партійних потреб, вони намагаються у минулому знайти суперечності
сучасного. Ви маєте вивчати факти як самоцінні, але пов’язувати їх з насущними проблемами вашого часу. Це
не принцип викривлення, а принцип відбору. Потрібно мати певний принцип відбору
і немає кращого ніж увага до історії тих соціальних проблем з якими
зустрічається світ зараз, це потрібно для того, щоб упевнитись, що ці проблеми
не тимчасові, а одвічні.
Немає коментарів:
Дописати коментар