Дві книги Френсіса Бекона про уміння і
удосконалення вчення про людське і божественне.
Книга перша
До короля
Ясновельможний королю закон дозволяє робити для вас щоденні пожертвування
та вільні підношення, деякі робляться з простої ввічливості, інші – від щирого
серця. Подібно до того як королям платять обов’язкові податки та від щирого серця вручають
подарунки піддані. Зважаючи на це, я хотів би, відповідно до мого скромного
обов’язку та захоплення
справами вашої величності попросити про наступне: на мою думку, було б більш поважно вибрати таку
пожертву, яка б звеличувала ваше благочестя та цінність вашої особистості, а не
ваші щоденні державні справи.
Уявляючи вас багато разів і спостерігаючи за вами не зацікавленим
нестриманим поглядом, щоб відкрити, що, як каже Біблія, є неосяжним але зі
спостережливим поглядом служіння і любові. Не беручи до уваги інші ваші
чесноти, мною оволоділи і мене захопили ті ваші чесноти, які філософи звуть
інтелектуальними; величина вашої обізнаності, надійність вашої пам’яті, швидкість
вашого розуміння. Проникливість ваших суджень, легкість і точність вашої мови,
і я задумався, що з усіх людей, яких я коли-небудь знав, ваша Величність була б
найкращим прикладом Платонового судження, про те, що все знання є пригадуванням,
і що людський розум від самого початку знає усі речі і має про них оригінальні
думки (котрі приховані за невідомістю і темнотою тіла), знову оживлені і
відновлені: таке світло природи я побачив у вашій Величності, і таку готовність
прийняти вогонь і спалах чи найменшу іскру чужого знання за найменшої нагоди. І
як говориться у Біблії про наймудрішого короля, що “його серце було як морський
пісок, який хоч і займає величезні простори, але складається з малих і красивих
часточок”. Бог дав вашій Величності мистецтво розуміння прекрасного, здатність
орієнтуватися і розуміти найвеличніші предмети, і, незважаючи на це – уміння
цінувати найменші речі; хоча, здавалося б, неможливо, щоб один інструмент
однаково добре підходив для грубої, так і для витонченої роботи. А ваше красномовство
найкраще б описали слова Корнелія Тацита про Августа Цезаря: AUGUSTO PROFLUENS, ET QUAE PRINCIPEM DECERET, ELOQUENTIA FUIT. Якщо описати це
краще, промова що виголошена через силу або промова, в якій чується несправжнє
мистецтво чи повчання або ж промова, яка повторює який-небудь зразок
красномовства ніколи не буде досконалою, усі ці випадки, що я назвав, мають у
собі щось рабське і приземлене. Манера ж ваших промов цілковито відрізняється,
ваші слова справді звучать шляхетно, ллючись наше легкий водограй і, водночас,
природно вливаючись у природний порядок. Вона повна легкості і вміння, не
повторює нікого і сама неповторна. І якщо у в ваших державних та мирських
справах відбувається змагання вашої доброчесності зі шляхетністю, доброчесної
вдачі – з численними чеснотами, смиренності вашої шляхетності – з довготривалим
процвітанням ваших володінь, доброчесного дотримання подружньої клятви – з найбільш священним і щасливим плодом весілля,
доброчесного і найбільш християнського бажання миру – зі шляхетною прихильністю
до сусідніх володарів: тоді як у ваших
інтелектуальних якостях, здається, що немає змагання між висотою ваших
природних здібностей і універсальною досконалістю вашої освіти. На мою думку,
те що я скажу – це зовсім не перебільшення, а чиста і виважена правда, котра
постає в тому, що з часу самого Христа не було жодного тимчасового монарха,
який би був настільки літературно обізнаний і ерудований в усьому божественному
і людському. Дозвольте будь-якій людині серйозно і старанно придивитися до ряду
імператорів Риму, серед яких Цезар і Марк Антоній є найбільш відомими, вивчити
давніших правителів Греції і Заходу, а також знатні лінії Франції, Іспанії,
Англії, Шотландії й інших країн, і він погодиться з моєю думкою. Досить добре
для короля, якщо він завдяки знанням і праці інших людей може оволодіти
зовнішніми навичками і проявами знання, чи якщо він підтримує і надає перевагу
навчанню і освіченим людям, але якщо він прагне черпати знання з першоджерел,
мало того, ще й має таке джерело в собі, і є королем за правом народження, то
це майже диво. Більше того, оскільки я зустрів у вашої Величності таке рідкісне
поєднання божественної і священної мови з народною, остільки вам можна
приписати ту трійцю якостей, яку благоговійно приписували древньому Гермесу: сила
і королівська вдача, знання і просвітленість священика та універсальна
обізнаність філософа. Ця властива вам досконалість і ваші індивідуальні якості
заслуговують того, щоб бути закарбованими не лише у славі і пошані сучасності
та історії, а й у ґрунтовній роботі, меморіалі, безсмертному пам’ятнику, який
би відзначив значення як сили короля, так і його багатогранності й
досконалості.
Через це я зробив висновок, що я не міг би зробити для вашої Величності
кращу жертву ніж трактат про Вас. Він складатиметься з двох частин, перша
стосуватиметься досконалості науки і знання, а в другій будуть наведені
конкретні приклади і роботи, що були використані для трактату “Про єдність і примноження наук”, а також, ті недоліки, які я помітив у
цих конкретних прикладах. Зрештою, я не можу ні в науковій ні в наказовій формі
щось вам радити чи пропонувати вам якісь визначені якості, натомість я можу
лише пробудити ваше шляхетне мислення, яке дало б вам можливість вдивитися у
ваш власний розум і звідти видобути всі необхідні якості для цієї мети, такі
які б відповідали вашій великодушності і мудрості.
Щоб почати розгляд і мати справжні докази гідності науки й бути краще почутим
без будь-яких зауважень, на мою думку, відправною точкою розгляду повинні стати
недовіра та упередженість щодо неї. Все це породжене необізнаністю, зазвичай
замаскованою, вона часто присутня у ревнощах і заздрості священиків, іноді у
суворості і пихатості політиків, а іноді і в недосконалості та помилках самих
науковців.
Я чую, що дехто з таких людей каже, що наука це одна з ти речей до яких
треба ставитися з великою обережністю і пересторогою, що прагнення до більшого
знання було диявольською спокусою, яка призвела до гріхопадіння людини, що
наука у своїй природі має щось від змія, і коли вона входить до людини, вона
робить її пихатою SCIENCIA INFLAT (наука знецінює лат.) її засуджує Соломон, кажучи,що написанню книг немає
кінця і що багато читання – це слабкість плоті, і знову бачимо в іншому місці,
що у великому знанні багато суперечностей і що більше знання, то більше
неспокою. Це ж бачимо у протесті апостола Павла “Нас не має псувати
самовпевнена філософія”, що досвід показує нам як вчені люди стали єретиками та
як багато разів ставали атеїстами, і як роздуми над другорядними причинами відвертають
від Бога, який є першопричиною.
Щоб розкрити невігластво та помилковість цих думок і непорозумінь, що
виникають на їх грунті, треба довести людям, які вважають, що знання природи і
всесвіту, інтуїтивне знання, завдяки якому чоловік дав імена усім створінням у
раю, відповідно до їх особливостей, призвело до гріхопадіння, тоді як насправді
це відбулося через бажання пізнати добро і зло, яке б дозволило людині не залежати
від волі Бога і було формою пристрасті. Не має у знання і якості, яка б могла
затьмарити розум, ніщо не може заповнити душу людини окрім Бога і споглядання
Бога, виходячи з цього Соломон, говорячи про два найголовніші відчуття людини,
слух і зір, стверджує, що око ніколи не може насититись побаченим, а вухо –
почутим, і якщо б не було повноти, яка ширша за знання саме по собі і людський розум,
де почуття лише передають відчуте, які він визначає у післямові Календаря і
Ефемерід, які він розглядає, виходячи з різниці часу і пір року для усіх дій і
цілей. З цього він робить наступний висновок: Бог створив усі речі прекрасними або
приємними у відповідності до пір року, також він помістив світ у людському
серці, але людина не може усвідомити всю діяльність Бога від початку до кінця.
Цим він твердо зазначає, що Бог обмежив людський розум подібно до дзеркала, що
здатне зображувати світ і отримувати враження, так як око раде сприймати
світло, і не тільки раде бачити різноманітність речей і змінність часу, але й бачити
закони і закономірності, які залишаються незмінними серед змінного світу. І
хоча він натякає, що найвищий закон природи, який він називає “Творінням Бога”,
людина знати не може, все ж, це не випливає з нездатності її розуму, а швидше
визначаться іншими обставинами, такими як короткотривалість життя, хибна
наукова традиція, яка передається з покоління в покоління та багато інших
незручностей, які впливають на людину. З цієї точки зору жодне місце в світі не
заборонене для людського пізнання і видозміни. Він уточнює цю думку, коли каже,
що дух людини - це світло Бога завдяки якому Він шукає істинну природу усього
невідомого. Якщо такою є властивість людського розуму, то це підтверджує, що
немає небезпеки у кількості знання, яка може призвести до затьмарення чи
дезорієнтації розуму, ці погані властивості притаманні лише тому знанню, яке не
підтверджене ретельною перевіркою і внаслідок цього має у своїй природі злість
і шкідливість, а також деякі наслідки цієї злості, такі як самовпевненість і
потьмарення розуму. Тим що надає розуму справжньої величі є милосердя, її
Апостол (Павло) негайно додає до першої тези про необмежену свободу людського
розуму. Він каже з цього приводу, що знання руйнує, а милосердя будує.
Доповнюючи свою думку він зазначає, що якби він говорив мовами людей і ангелів
і не мав милосердя, то його слова були б схожі на дзвін порожнього посуду і не
тому, що вище людських можливостей говорити мовами людей і ангелів, але тому,
що якби він був відділений від милосердя і не звертався до благочестя людини і
людства, він би мав крикливу і низьку славу замість шляхетного і всеохопного
благочестя. Щодо нарікання Соломона, що стосується надмірного читання і написання
книжок, і тривоги, яку породжує знання, а також застереження апостола Павла, що
нас не повинна спокусити самовпевнена філософія, то треба їх правильно
зрозуміти, що вони насправді встановлюють справжні рамки у яких може бути
окреслене людське знання, причому, без усякого заперечення здатності розуму
розуміти природу речей. Для розуміння цієї природи є три обмеження. Пізнаючи,
ми не повинні забувати про власну смертність. По-друге, ми маємо застосовувати
здобуті знання для досягнення спокою і задоволення, а не для того щоб жалітися
на щось і, по-третє, ми не повинні допускати, що завдяки розмислам про природу
пізнаємо Божі таємниці.
Щодо першого принципу, то Соломон дуже добре роз’ясняє свою позицію в
іншому місці цієї ж книги, де він каже: “Я добре бачив, що знання стоїть
настільки далеко від невігластва, наскільки світло від – темряви, і що у мудрої
людини очі завжди відкриті, тоді як дурень блукає в темряві, але найважливіше,
що обидва вони смертні.” А щодо другого принципу, то, напевно, що роздратування
і тривога розуму не є результатами знання, швидше, це лише випадковість. Всьому
знанню і цікавості (яка є зерном знання) властиве відчуття задоволення. Але
коли люди вдаються до конкретних висновків, висновуючи їх зі свого знання,
застосовуючи його до конкретних ситуацій, і, таким чином, сприяючи розвитку
своїх страхів і непомірних бажань, тоді постає ця тривожність розуму, про яку
вже було сказано. (знання перестає бути чистим світлом (lumen siccum)про яке
Геракліт говорив, що чисте світло – прикраса душі (lumen siccum optima anima) воно стає слабким або невловимим світлом
(lumen madidum) (marecatum), підвладне настроям та емоціям. Щодо
третього принципу, то він заслуговує на те, щоб бути повністю дотриманим,
оскільки кожен може подумати, щоб за допомогою цікавості до матеріальних речей
досягнути світла, завдяки якому відкрити для себе Природу Волі Божої. Споглядання Божих створінь і творінь
(звертаючи увагу на них як на самостійні), дає знання, але треба враховувати,
що це не наукове знання, а Одкровення,
яке є недосконалим за своєю природою.
Найбільш точно це описав один представник школи Платона: “Чуття людини схожі на сонце, яке відкриває
на усю землю, але в той же час приховує від нас зоряне небо, так і з почуттями,
вони відкривають навколишні природні речі, але приховують божественне.” А отже це правда, що великі вчені були
неправі, коли намагалися злетіти до секретів Божественного на воскових крилах
чуттів. А щодо припущень про те, що надмір знання може схилити людину до
атеїзму, і що незнання другорядних причин, може зробити людей більш відданими
Богу, який є першопричиною, то тут добре запитати те, що запитував у своїх
друзів Йов: “Чи збрешете ви Богу, так як це робить одна людина,
щоб улестити іншу?” Напевно
Бог не робить нічого у природі без допомоги другорядних причин і їх відкидання
тільки через те, що Бог є першопричиною було б сакралізацією брехні. Але
підтвердженою правдою є те, що мала або значна обізнаність у філософії може
схилити людину до атеїзму, однак подальше її вивчення повертає до релігії. На
початковому етапі вивчення філософії, коли другорядні причини, які безпосередньо
впливають на органи чуття і через них – на розум, є ризик певного забуття
найвищої причини, але коли людина іде далі і бачить причинно-наслідковий зв’язок
і “роботу” Провидіння, тоді, як мовить поетична алегорія, вона переконується,
що найвища ланка ланцюга природи “прив’язана до ніжки стільця Юпітера”. На
завершення своєї думки скажу, що не потрібно дозволяти людині через слабке
почуття стриманості думати або стверджувати, що вона може задалеко зайти у
пізнанні слова Божого або діянь Божих, божественного чи філософського, але
дозвольте людині прагнути до якнайбільшого прогресу у вивченні обох сфер, тільки порадьте людям остерігатися не
використовувати знання для вихваляння, і через брак мудрості не змішувати і не
плутати ці різні вчення. Знання має бути засобом для милосердя.
Немає коментарів:
Дописати коментар